52. Карфаген у IX–III ст. до н.е
Карфаге́н (іноді Картаге́н; фінік. קרְתְּחַדַשְתְּ, лат. Carthago або Karthago, дав.-гр. Καρχηδών,, араб. قرطاج Qarṭāj) — стародавнє місто у Північній Африці (руїни якого розташовані за 16 км на північ від міста Туніс у Тунісі), у давнину — самостійне місто-держава.
Від фінікійської колонії до метрополіїред. • ред. код
Карфагенський мис. Вигляд з космосу
Карфаген був заснований у 823 р. до н. е. переселенцями з фінікійського міста Тір і отримав назву, що з фінікійської перекладають як Нове Місто. «Новим» Карфаген був насамперед щодо сусідньої Утіки (чиє ім'я, відповідно, перекладають як «старе (місто)»), але деякі дослідники розуміють назву як «новий Тір»1. За легендою колоністів-засновників очолювала царівна Елісса, що втекла з рідного міста після того, як її брат — цар Пігмаліон вбив її чоловіка Сіхея. Перекази стверджують, що місцеві мешканці фактично відмовили фінікійцям, дозволивши їм зайняти землі не більше, аніж її вкриє бича шкіра. Проте Елісса розрізала шкіру на смужки і зв'язаною з них мотузкою відмежувала цілий пагорб, на якому і заснувала цитадель нового міста (майбутню Бірсу).
Елісса (Дідона) біля олтаря. Книжкова ілюстрація (V ст.)
У 814 р. до н. е. Елісса наклала на себе руки (за легендою — зруйнувавши таким чином плани ватажка максіїв Ярбаса взяти її за дружину і отримати місто у «посаг»), і в Карфагені був встановлений республіканський устрій аристократичного зразка. Вища влада в місті належала Раді десяти («ашарат», фінік. אשְרְתְּ) — спочатку із супутників Елісси, а потім із їхніх нащадків. Існували і народні збори («ам», фінік. אמ), але про їхні повноваження практично нічого невідомо, що може свідчити про те, що їхній вплив був незначним. Командувача військом («рабімаханата», фінік. רְ ב מ חַנתְּ) призначала Рада десяти, саме він представляв Карфаген і у зовнішніх зносинах.
У першій чверті VII ст. до н. е. до Карфагена прибуває нова хвиля переселенців з Фінікії. Місто швидко зростає, налагоджуються торгівельні зв'язки не лише з метрополією і іншими фінікійськими колоніями, але й з Етрурією і Грецією, зокрема з Коринфом. У 663 р. до н. е. карфагеняни заснували і першу власну колонію — Ебес на острові Пітіуса біля іспанського узбережжя. Проникнення карфагенян на далекий захід Середземного моря викликало конфлікт із Массалією, яка вважала ці території власною «вотчиною». Карфагеняни зазнали поразки і змушені були зосередитись насамперед на освоєнні африканського узбережжя. Так, наприкінці VII — початку VI ст. до н. е. був заснований Керкуан на півострові Бон, встановлений контроль над Гадруметом, Сабратою і Лептісом.
«Великі війни» Малха. Спроба встановлення тиранії і утвердження олігархіїред. • ред. код
Тофет Карфагена
В 50-х роках VI ст. до н. е. під керівництвом командувача Малха карфагенянам вдалося здобути кілька важливих перемог над сусідніми берберськими племенами і звільнити місто від обов'язку сплачувати данину максіям, на землі яких він був заснований. В історію ці війни увійшли під назвою «великих». На знак тріумфу десяту частину здобичі командувач у супроводі свого сина відіслав до Тіра. Переправившись до Сицилії, Малх встановив контроль над фінікійськими містами на заході острова і сусідніми племенами сіканів, уклавши союз з елімами. У 545 — 540 рр. до н. е. — воював на Сардинії. Карфагеняни зруйнували непокірну фінікійську колонію Кукуред, поруч з яким заснували вже карфагенський Каларіс (сучасний Кальярі). Однак надалі військова кампанія складалася невдало і ашарат засудив Малха до вигнання — разом з усім його військом.
У відповідь Малх переправив військо до Карфагена і захопив владу у місті. Члени ашарату були страчені, а народу оголосили про відновлення «справедливих старих законів». За стилем правління влада Малха загалом нагадувала давньогрецьку тиранію. Супротивники підозрювали, що він хоче стати царем, проте публічно він таких намірів не висловлював, вочевидь розуміючи непопулярність такого кроку серед громади. Проте врешті решт проти Малха виступив навіть його власний син, за що був страчений. Обурений народ невдовзі повстав і розправився із самим Малхом.
Карфаген у перші століття своєї історії
В Карфагені була встановлена олігархічна конституція. Формально влада належала народним зборам. Але керувала адіра (фінік. אדַרְא), яка відтепер призначала військового командувача и державних посадовців. Вища цивільна влада зосереджувалася в руках двох суфетів (фінік. שְפט). Існували також посади суддів, скарбників ("мхашбів", фінік. מחַשְב), "наглядачів за ринками" ("махазів", фінік. מחַז) і писарів ("соферів", фінік. ספרְ). Якщо для призначення на деякі з них і не було майнового цензу, для не надто заможних громадян вони все одно були недоступні, адже за цю роботу в Карфагені не платили.
Доба Магона і Магонідівред. • ред. код
Незважаючи на прагнення авторів конституції всіляко обмежити можливості для встановлення тиранії, одразу після завершення «малхової смути» фактична влада зосередилася в руках нового командувача — Магона. Цьому сприяла і проведена ним військова реформа. Спрямована на посилення військової дисципліни, вона фактично легалізувала використання загонів найманців, які слухалися лише того, хто їм платив.
Карфагенський корабель біля берегів Сицилії. Сучасна реконструкція
Наведення дисципліни було вкрай важливе з огляду на війни, до яких був втягнутий Карфаген. Занепокоєні масовим переселенням на Корсику фокейців (540 р. до н. е.) містяни укласти союз з етруським містом Цере. В битві при Алалії (535 р. до н. е.) альянти зазнали поразки, але й переможці втратили майже весь свій флот. Фокейці змушені були визнати Сардинію карфагенським володінням і евакуювати з острова усіх грецьких колоністів. Щоправда населення Сардинії і навіть деякі фінікійські міста чинили карфагенянам відчайдушний спротив, в боротьбі з сардами врешті решт загинув старший син Магона Гасдрубал.
Наприкінці VI ст. до н. е. карфагеняни перейшли в рішучий наступ в Іспанії. Тартесс у цей час був ослаблений руйнівним землетрусом, і скориставшись цим пунійці завдали місцевим царям Форіку і Аравріку важкої поразки, внаслідок якої тартесійці змушені були відмовитися від усіх територій на схід від Гібралтара, що перетворився на опорний пункт карфагенян. Спираючись на нього, вони поступово починають перебирати контроль над південно-східним узбережжям Іспанії.
У 515 р. до н. е. спартанці на чолі з Доріеєм за підтримки киренців спробували заснувати колонію у гирлі річки Кінипс біля Лептіса. За підтримки максіїв і лівійців карфагеняни витіснили колоністів. Східним кордоном Карфагена офіційно були визнані Філенові олтарі.
Доріей попрямував спочатку до Італії, а потім — до Сицилії, де між Панормом і Солунтом заснував колонію Гераклея. Еліни звернулися за допомогою, і карфагеняни не забарилися. Гераклея була зруйнована, сам Доріей загинув (506 р. до н. е.), а Карфаген закріпив за собою захід Сицилії.
Карфагенська таласократіяред. • ред. код
Експансія карфагенян в Іспанії призвела до нової війни з массаліотами. В розпал війни до Карфагену прибули посланці перського володаря Дарія Великого. Але царську «пропозицію» приєднатися до персів містяни відхилили. У 484 р. до н. е. массалійський флот під керівництвом Геракліда Міласького завдав карфагенянам поразки у Артемісія Іберійського. Проте за умовами миру греки змушені були погодитися на карфагенську блокаду Гібралтарської протоки.
Теракотова маска (Музей Бардо)
У 481 р. до н. е. карфагеняни таки уклали союз з Ксерксом, зацікавленим в «оточенні» Еллади. Для наступу на греків карфагеняни використали конфлікти між їхніми містами і звернення по допомогу тирана Регія Анаксилая, який був пов'язанний проксенією з сином Магона Гамількаром. Той з величезною армією десантувався в Сицилії і рушив на Гімеру. На зустріч Гамількару виступила армія сіракузького тирана Гелона. 20 вересня 480 р. до н. е. греки зненацька напали на невеличкий загін карфагенського командувача, що приносив жертви богам. Зрозумівши, що врятуватися не може, Гамількар кинувся у жертовний вогонь. Позбавлена керівництва карфагенська армія зазнала нищівної поразки. Карфагеняни поквапилися укласти мир, погодившись сплатити військові витрати сиракузян, дві тисячі талантів срібла контрибуції і збудувати два храми для зберігання тексту угоди.
Замирившись із Сіракузами, карфагеняни отримали змогу допомогти Гадесу, який в цей час взяли в облогу тартессійці. Однак після перемоги карфагеняни не захотіли залишати Іспанію, і вже самі взяли місто штурмом. Гадес увійшов до складу їхньої держави на правах союзника, збергіши власне самоврядування, право карбувати свою монету, флот і навіть військо. Спираючись на Гадес, карфагеняни завершили розгром тартессійців, приєднавши їхні володіння до своєї держави (не пізніше 477 р. до н. е.).
З 475 р. до н. е. Карфаген змушений був вести виснажливі війни і проти своїх берберських сусідів. Спочатку, щоправда, від них намагалися відкупитися. А пізніше, під керівництвом онуків Магона Великого (їх було аж шість), насамперед Ганнона (сина Гамількара, що пізніше отримав прізвисько Мореплавця), перейшли в рішучий контрнаступ. Принагідно карфагеняни приєднали до себе Утіку, яка теж увійшла до складу їхньої держави на правах союзника (однак, на відміну від Гадеса без права карбувати власну монету, до того ж під контролем Карфагена опинилися її зовнішні зносини, навіть комерційні). Був зруйнований Кібос — єдина іонійська (і взагалі грецька) колонія безпосередньо на західноафриканському узбережжі. Під владу карфагенян потрапила і Евбея — грецьке містечко на острові поруч з Гіппоном Акра.
Карфагенська жриця. Зображення на саркофазі
Для цілковитого контролю над шляхом до Гібралтара була створена особлива система колоній-ринків. Приблизно з 460 р. до н. е. Ганнон Мореплавець розпочав утворення колоній на Атлантичному узбережжі Африки і здійснив подорож на південь від гирла річки Сенегал (за деякими інтерпретаціями допливши аж до Камеруну). Брат Ганнона Гімількон спробував досягти Естримнід (Бретані, або ж Корнуолла), однак його плавання було не таким успішним, північна торгівля залишилася в руках «союзного» Гадеса.
Експансія на Сицилії і внутрішня криза у Карфагеніред. • ред. код
Карфагенська олігархія, однак, була незадоволена всевладдям Магонідів і лише шукала приводу, аби покласти йому край. Врешті решт останнього онука Магона, який залишився на той час живий, — Гісгона вигнали з міста, поставивши йому у вину поразку під Гімерою його батька Гамількара, і той знайшов притулок у Селінунті. Щоб уникнути надалі надмірного зосередження влади в руках окремих осіб, був утворений новий державний орган - Рада ста, що формувалася з колишніх посадовців і мала стежити за дотриманням законів. Особливо пильними члени Ради мали бути щодо суфетів і військового командувача (або командувачів — іноді їх призначали одразу двох). Потрапити до Ради могли лише найзаможніші громадяни, бо існував майновий ценз, а вибори здійснювали «комісії», що самі поповнювали свій склад шляхом кооптування.
Тепер Магоніди не здавалися такими небезпечними. Сина Гісгона - Ганнібала Рада навіть призначила командувачем у новій сицилійській війні. У 409 р. до н. е. Ганнібал з військом десантувався у Мотії. Еліми добровільно перейшли під владу Карфагена, Селінунт і Гімера чинили відчайдушний спротив, але також були здобуті і приєднані до карфагенських володінь. У 406 р. до н. е. наступник Ганнібала Гімількон розвинув успіх і взяв в облогу Сіракузи. Лише епідемія в таборі нападників врятувала місто.
У 405 р. до н. е. був укладений мир, який віддавав Карфагену половину Сицилії з Селінунтом, Гімерою, Акрагантом і землями сиканів, а Гела та Камарина ще й мали сплачувати пунійцям данину. Щоправда, Гімількон змушений був поспішати до Африки, де почалося повстання берберів. Повстанці підійшли до мурів самого Карфагена і придушити заворушення вдалося лише за допомогою хитрощів.
У 398 р. до н. е. сіракузький тиран Діонісій розірвав мир і місто за містом відвоював усю Сицилію, з фінікійськими містами включно. Залишки карфагенян забарикадувалися у Мотії, але Діонісій взяв і її, зруйнувавши дощенту. Міські мешканці згодом заснували нове місто Лілібей, проте острів для пунійців був втрачений. Гімількон з відчаю наклав на себе руки, а в Африці спалахнуло нове, масштабніше берберське повстання, до якого приєдналися ще й раби.
Руїни «пунічного кварталу» на пагорбі Бірса
Карфаген втратив усі свої володіння за межами міста. Величезне військо повстанців почало готувати облогу столиці, ставши табором у сусідньому селищі Тунет. Хвилювання почалися і в самому Карфагені. Ширилися чутки, що поразки є покаранням за сплюндровані на Сицилії грецькі храми. Для того, щоб заспокоїти громаду, урядовці змушені були навіть офіційно запровадити у Карфагені грецький культ «постраждалих» Кори і Деметри. Завдяки енергійним заходам вдалося відновити постачання хліба до столиці, а згодом — позбавити провіанту повстанців. Серед бунтівників почалися конфлікти і за допомогою підкупу виступ був придушений. Скориставшись ситуацією олігархія остаточно позбавила впливу «непотрібних» вже Магонідів.
Стела із зображенням слона (Карфагенський національний музей)
Однак олігархічний режим, найяскравішим представником якого вважають суфета Сун’ятона, не був тривким. В 379 р. до н. е. у Карфагені спалахнула епідемія, і пошук винних призвів до справжнього громадянського конфлікту — із збройними сутичками на вулицях, пораненими і загиблими. Відновити лад вдалося лише після того, як вороги остаточно виснажили один одного. Тоді ж була відновлена й влада Карфагену над Африкою і Сардинією. А за допомогою греків, невдоволених гегемонією Сіракуз, карфагеняни повернулися на Сицилію. Східним кородом їхніх володінь на острові стала річка Галик.
Ганнон Великий і Ганнонідиред. • ред. код
Нова війна призвела до зростання впливу військових, найталановитішим з яких був Ганнон на прізвисько Великий. Аби позбутися його, Сун'ятон встановив контакт з головним ворогом Карфагена — сіракузьким тираном Діонісієм і видав йому військові таємниці. Завдяки цьому сіракузяни перейшли у 368 р. до н. е. у наступ, захопили Селінунт і взяли в облогу Лілібей. Але карфагеняни завдали їм поразки на морі — під Ерикою. А потім Діонісій помер, мир уклали за принципом статус-кво, а Сун'ятона викрили і стратили. Ухвалили навіть закон, який забороняв карфагенянам вивчати грецьку мову, щоб «у зрадників не було можливості спілкуватися з ворогами», який, щоправда, залишився на папері. Вплив Ганнона ще більше зріс завдяки його перемогам у Африці і Іспанії, де він значно розширив і зміцнив карфагенські володіння. Коли в Сіракузах спалахнула громадянська війна, Ганнон знову вирушив до Сицилії. Сіракузяни змушені були звернутися за допомогою до своєї метрополії — Коринфа, який надіслав військо під командуванням Тімолеонта. Адіра відкликала Ганнона додому, але його наступник Магон зазнав поразки і змушений був відступити від Сіракуз.
Бородань. Скляна підвіска, знайдена у Карфагені (Лувр)
Обурений Ганнон вирішив помститися адірі і і вбити усіх її членів. Для цього він запросив їх до себе дододому на весілля доньки. Проте його план був викритий. Тоді колишній командувач втік з міста до свого маєтку, де на власні кошти озброїв 20 тисяч рабів. Але повстання було швидко придушено. Ганнона схопили і жорстоко стратили. Вбили і усіх родичів заколотника, окрім сина Гісгона. З огляду на його військові звитяги, обмежилися його вигнанням з Карфагена. І лише після численних поразок наступників Ганнона у Сицилії Гісгона повернули і призначили командувачем. У 339 р. до н. е. Гісгон домігся миру з греками і відновлення кордону на річці Галик. Ганноніди перетворюються на найвпливовішу родину Карфагена — і водночас на надійну опору карфагенської олігархії.
Син Гісгона Гамількар очолював карфагенське військо під час війни з новим тираном Сіракуз Агафоклом. Гамількару вдалося захопити усю Сицилію і вкотре взяти в облогу Сіракузи. Але Агафокл несподівано вирішив перенести війну до Африки, в 310 р. до н. е. десантувався біля Карфагена і захопив Тунет. Наступного року карфагеняни зазнали поразки і біля самих Сиракуз, а Гамількар загинув в бою. Раді довелося терміново набирати нову армію, на чолі якої поставили одразу двох командувачів, які до того ж терпіти не могли один одного — Бомількара й іншого Ганнона. Однак останній невдовзі теж загинув. Почувши про це, повстали нумідійці. Карфагеняни ледь встигли зорганізувати бунт інших б